На мундіалі-1930 Уругвай показав силу "піраміди". Розбираємось у тактичних хитросплетіннях першого чемпіона світу

Сьогодні ми розглянемо тактику переможця найпершого мундіалю – збірної Уругваю. 

Команда: збірна Уругваю Тренер: Альберто Супічі Тактика: 2-3-5 («Піраміда»)

* До Чемпіонату світу 1930 року не було кваліфікації. На основний турнір до Уругваю приїхали лише ті, хто погодився на запрошення. Понад те, спочатку деякі країни не бажали відправляти свої збірні. Наприклад, європейці до останнього тягли з вояжем до Південної Америки через складну дорогу. На той момент авіасполучення було розвинене вкрай слабо, і дістатися іншого континенту було не так вже й легко. У результаті на умовляння ФІФА погодилися лише чотири команди зі Старого Світу: Франція, Югославія, Бельгія та Румунія. При цьому уругвайська сторона зобов'язалася сплатити витрати всім учасникам. * Гравці з Румунії, Франції, Бельгії і навіть до Бразилії добиралися до Уругваю на одному кораблі. Судно по черзі підбирало ці колективи у різних портах. * Усього на турнірі було представлено 13 країн. Окрім європейських колективів у змаганні брали участь: Південна Америка: Уругвай, Аргентина, Бразилія, Перу, Парагвай, Чилі, Болівія; Північна Америка США, Мексика.

Тріумф збірної Уругваю на першому чемпіонаті світу не був випадковим. Обігравши у фіналі аргентинців із значним розривом у рахунку (підсумковий результат 4:2) «Урус» завершили цілу епоху у своїй історії. Перемога на ЧС-30 підвела межу над майже 10-річним домінуванням небесно-блакитних як у континентальних, так і у світових змаганнях. Подібні приклади затяжних успіхів були нечастими у футбольній історії. Через роки можна було спостерігати подібне тривале домінування у виконанні Бразилії з Пеле або Іспанії часів «тики-таки».

Шлях до перемоги у 30-му році Уругвай розпочав ще задовго до проведення чемпіонату світу. Майбутню команду перших чемпіонів світу вдалося сформувати протягом 20-х років. Протягом майже цілого десятиліття футболісти «Чарруа» брали активну участь у всіх великих футбольних турнірах. Три перемоги на Кубку Америки (1923, 1924 та 1926), а також успіхи на Олімпійських іграх (1924 та 1928) сформували не лише склад, а й що менш важливо – переможний менталітет тієї команди.

Цікаво, але майже все десятиліття головним ідейним та ігровим опонентом Уругваю була Аргентина, команда із сусідньої країни зі схожою історією розвитку футболу та подібною футбольною культурою. Різниця полягала тільки в методах досягнення цілей, а точніше в готовності відмовитися від деяких своїх ігрових принципів для перемоги.

Уругвай, як і Аргентина, отримав футбол як доважку до крикету. Однак гра з м'ячем поступово витіснила крикет як предмет загального обожнювання. Спочатку в уругвайському та аргентинському футболі переважали англійські ідеї тих часів. Але з зростаючою популяризацією гри англійський вплив поступово став слабшати. Нові ідеї внесли аборигени, а також іммігранти з Піренеїв. Так аргентинський та уругвайський футбол увібрали в себе відлуння тактичних ідей Кальчо початку 20-го століття, а також іспанську та латиноамериканську техніку роботи з м'ячем.

Прямолінійний футбол із силовими складовими став поступатися місцем імпровізації, замішаної на техніці та координації. Також змінилися і акценти у роботі з м'ячем – силовий англійський футбол став менш популярним. Наріжним елементом нового стилю стала швидка гра вперед низом.

Головною тактичною схемою в Латинській Америці тоді все ще залишалася 2-3-5, тобто так звана «Піраміда». Схема 2-3-5 до 30-х років вже застаріла, але все ще використовувалася замість більш ранніх формацій (1-2-7 і 2-2-6). Нові віяння з використанням схем 3-2-2-3 (the WM) і 2-3-2-3 (WW) ще тільки зароджувалися в Європі і до Латинської Америки дійшли пізніше.

Головною ідеєю латиноамериканської 2-3-5 було поєднання горизонтальної гри з імпровізацією в атаці. Футболісти не були замкнуті у межі гри на одній позиції і не обмежувалися одним і тим же набором технічних рішень. Тобто на той час практично кожен із форвардів міг ситуативно бути так званим вільним художником в атаці.

За подібної ігрової концепції Уругвай відрізнявся від Аргентини прагматичністю. Тоді в першій половині 20-го століття аргентинці не прагнули відступати від своєї атакуючої гри на основі індивідуальної майстерності для дисципліни та ефективної роботи в обороні. Уругвай навпаки був гнучкішим. Перемоги Уругваю на Олімпіаді-1928 і особливо на Чемпіонаті світу-1930 стали можливими насамперед завдяки вмінню вчасно змістити пріоритети з видовищної гри у бік прагматичності, командної роботи з націленістю на отримання результату за будь-яку ціну, наскільки б це цинічно не було.

Ефективна реалізація Уругваем прагматичних (а правильніше сказати, адаптивних) стратегій стала можливою за рахунок використання схеми 2-3-5. Як було сказано вище, формація 2-3-5 хоч уже трохи застаріла до фіналу 30-го року, але її можливості в різниці втілення стратегій на гру не давала жодна інша схема тих часів.

Спочатку, коли футбол еволюціонував із хаосу в щось осмислене з кожним разом оборона забирала в атаки по одному гравцю. У результаті з плином часу «Піраміда» стала перевернутою… На самому початку часів з хаотичних 1-1-8 поступово прибрали одного з гравців атаки для кращої організації гри. У такий спосіб відбувся перехід на схему 1-2-7. Далі вже для оборони одного з форвардів замінили на ще одного захисника. Фактично перехід на схему 2-2-6 був першою спробою зіграти із насиченою обороною. Цікаво, що подібну схему популяризували шотландці, які спочатку протиставляли свій стиль англійській, граючи у короткі передачі.

Перехід від 2-2-6 до 2-3-5 зі зняттям одного з форвардів для додаткового півзахисника дозволив одночасно збільшити баланс у центрі поля за рахунок додаткового універсального півзахисника. Наявність у складі додаткового гравця, який міг вирішувати багато завдань і вдало діяв у різних фазах гри, відразу якісно позначилося на різноманітності підходів до реалізації схеми. Якщо 1-1-8 та 1-2-7 взагалі важко було уявити, як оборонні моделі, то вже 2-2-6 та 2-3-5 вдавалося краще інтегрувати під оборонну роботу.

* Головний стадіон турніру «Сентенаріо» було збудовано на честь століття незалежності Уругваю. І це була найбільша футбольна арена за межами Великої Британії. Втім, у строки реалізувати плани зведення не вдалося, і об'єкт остаточно добудували лише через п'ять днів після старту змагань. Матчі у цей час проводилися на інших аренах Монтевідео. * Перед фіналом уругвайська та аргентинська сторони не могли визначитися: чиїм м'ячем грати у майбутній зустрічі. У результаті було ухвалено «соломонове рішення» — м'ячі в різних таймах були, відповідно, різними. * Матч за третє місце так і не зіграли. Збірна Югославії, незадоволена суддівством у півфінальному матчі проти Уругваю (1:6), відмовилася виходити на поле. В результаті бронзові медалі здобули і балканські футболісти, і збірна США, але в офіційному звіті третьої фінішувала саме американська команда. * Головні тренери національних команд Румунії та Болівії (Костянтин Редулеску та Улісес Сауседо відповідно) не тільки керували своїми підопічними, але також працювали і суддями на деяких матчах ЧС-1930. * На сьогодні у світі не залишилося в живих жодного з учасників тієї першості. Останнім пішов із життя аргентинець Франсіско Варальо, який у підсумку дожив до ста років і помер 2010-го.

Додатковий (тобто третій) півзахисник у схемі 2-3-5 трактувався різноманітно. При необхідності зіграти в атаку додатковий хавбек збільшував якість контролю м'яча та варіативність комбінацій, при необхідності зіграти в обороні – фактично ставав опорним, що «цементує» весь півзахист своєї команди та стримуючи одного із творців суперника.

Наявність додаткового півзахисника допомагала Уругваю реалізовувати свій цинічний стиль гри. Перемикаючись між функціями півзахисту, Уругвай вміло варіював стратегії на різні матчі ЧС-30. У фіналі проти Аргентини року ефективна інтерпретація схеми 2-3-5 у поєднанні з умінням дисципліновано зіграти в обороні та підпорядкувати техніку командним, а не індивідуальним завданням, допомогли Уругваю після невдалого першого тайму здійснити відіграш і далі зламати опір. 

Тоді влітку 30-го фактично відбулося перше знакове протистояння романтиків із прагматиками. Втім, згодом аргентинці також прийдуть до стратегії Уругваю і внесуть порядок і агресію до свого атакуючого хаосу. Це ознаменує появу дичайшої «банди» в «Естудіантесі» 60-х і 70-х, а також запеклого тренерського протистояння Білардо і Менотті, які ще задовго до Гвардіоли і Моуріньо, або Фергюсона та Венгера, ввели в тренд жорстку конфронтацію навколо атаки футболу.